№33. "50 хвилин трави" (Ірена Карпа)

Книга №33. "50 хвилин трави" 

Автор: Ірена Карпа          

           

Країна: Україна

Жанр: роман

Публікація: 2004р.

Моя оцінка (від 1 до 5): 2

Варто, чи ні: не раджу нікому 

Настрій книги: психічно неврівноважений

Як потрапила в список: багато чула про скандальну Ірену Карпу, отож вирішила щось прочитати з її доробку

Багато писати не буду, воно не варте того. В мене складалося враження, що я читаю уривки із щоденника якогось пересічного неврівноваженого підлітка. На яку аудиторію розрахований цей "роман"? Для таких самих неврівноважених підлітків, для яких манери головних героїв - вершина крутизни? Що автор хотіла цим показати для мене залишається загадкою. Думаю, зараз пані Ірена вже подорослішала і можливо "дозріла" для письменницької діяльності, але читати якісь нові її творіння бажання нема. Назвою книжки авторка наче виправдовується перед читачами: "то не я! то все трава винна! під нею і не таке написати можна!".. Поставила б 1 бал їй, але за прізвище накину ще один, яко своїй колишній однофамілеці ;)

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Цитати:

• … Євку лихоманило. Євку лихо манило, якщо казати повільніше. Воно зваблювало її, спокушало напіввідкритим ротом, крізь отвір якого було видно рожеві блискучі нутрощі. Там, поміж ними, чаївся Кінець. І Євка знала його на запах. Бо імена в її житті всі до одного виявлялись несправжніми. Навіть її власне.

• Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. 

• Його це страшенно роздратує і він скаже: “Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту — кому потрібні ці понти”. Клятий невротик”.

• Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію — велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.

• Пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово — це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.

• Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки залишились там, де й були — світ косив під константу, вдаючи, що нічого не змінилось.

• По-моєму, огорожа — це добре. Це безпечно і є де вивісити білизну. Ліпше вішати білизну кольорову, щоб не подумали, що ти здаєшся. Бо коли білу вішаєш -це як білий прапор…” 

• Вона знов боялась завтрашнього дня, знову це кляте небажання покидати “Сьогодні”. Хоча сьогодні живе до самої нашої смерті. Просто воно дико егоїстичне і прагне всієї до крихти нашої уваги.

• Євка ніяк не могла почати писати свою наукову роботу — все, як завжди, на останню добу. Вся робота за місяць. Кілька безсонних ночей — і наркотики здаються смішнішими за безалкогольне пиво.

• „Ну от, що би я там не робила, я все одно залишаюсь тупою вівцею, тому що я — ЖІНКА!” — репетувала вона подумки.

• — От бачиш, коханий, яка тупість — просто випадковий підбір хромосом, і ти — приречений! Чи то, скорше, приречена…